Journey from Ukraine to US Summer Camps

This summer, Plast Ukrainian Scouting Organization – USA (Plast USA) will welcome over 180 newly-arrived Ukrainian scouts to its camps, offering them a sense of stability and community during the ongoing conflict in Ukraine.

Founded in 1911 and modeled after Baden Powell’s Scouting, Plast fosters strong values and civic responsibility. Since Russia’s 2022 invasion, membership in the United States has grown by 70% among children aged 6-17, primarily driven by the influx of Ukrainians fleeing their country.

Camping is an important part of the scouting program. Besides building independence and friendships, it serves as a nurturing place for these displaced children, offering them a safe environment. Plast USA has already distributed over $200,000 to send young scouts to camp but, as the numbers are growing, it is seeking additional contributions to continue this critical mission. Please help support your local scouts, by visiting our DONATE page.

Below are compelling stories from 8 of the displaced Ukrainian scouts, describing how what it felt like to flee their homes, what inspired them to join Plast USA, and their experiences at last summer’s camps.

Maksym Futko 
My name is Maksym and I am 13 years old. I arrived in Florida with my mother after the start of the war. Leaving home was really hard. It made me super sad to say goodbye to my friends, school, and everything I knew.
I was a member of Plast back home, so finding out Plast is also here in the U.S. made me really happy. Right away I knew I wanted to join. My Plast USA counselors helped make new friends and get used to this new country.
Last summer, I got to go to Plast camp here, thanks to the aid I received from KPS. It was really a great surprise, for which I am very grateful. I traveled through several states to get there and then spent a whole month at “Pysanyj Kamin” camp in Ohio.
At first, I was a little scared because everything was new, but everyone was nice to me, and I got used to the it quickly. At the camp, it was incredibly interesting to test your skills and abilities in the real environment.
Camp was super fun. We did so many cool things like living in tents, playing games, singing by the campfire, and learning survival skills. My favorite part was building things using branches from the forest. I was able to once again feel friendship, support, and happiness, like I did in Plast Ukraine.
I never expected so much support from so many people and this means a lot to me. Summer camp not only provided me with happy memories, but gave me the opportunity to make new friends and get a new outlook on life. I want to thank everyone who helped me to experience these moments, because it is so important to feel safe and with friends when you are in a foreign land.

Stanislav Rudka
When I learned that I would have to leave my home and go to a foreign country, I was very sad and scared. I didn’t know what to expect and didn’t want to leave everything familiar behind.
When I came to the U.S., it was really hard. Everything was different – the language, people, and rules. I didn’t know how to fit in. However, after a while I began to learn English and started making new friends.
I was not a member of Plast in Ukraine. But after I learned a little about it, I decided to give it a try. I wanted to make new friends and feel like I’m part of a community. I was warmly welcomed in Plast and I found that I liked it.
Before camp, I envisioned that there would be some activities, but most of the time would be free. However, it turned out that we were constantly doing things. We went to the forest, built things, and sang songs by the fire. It was fun and I learned a lot of new things.
I had not expected to be going to a summer camp. This was fun, but also very important to me. I saw that even in a new place, there are nice people who care about you.

Christina Onufryk
It was like a nightmare! Panic early in the morning and I don’t understand what is happening. My parents tell me that war has started. Words cannot describe my shock at that moment. 
We first fled to Poland, where we were able to catch our breath, but had no idea where to go next. We were just happy that the whole family was able to get out of the country. We were able to find a place to stay and I was sent to school. At first it was very scary. I didn’t speak Polish and no one spoke Ukrainian. However, after 5 months I was able to speak the language. It just goes to show that, if you want something hard enough, you can do it.
When we got to America I wanted to join Plast. My brother was a member in Ukraine, so I thought that I would give it a try. Also, it would ensure that even though I was in a foreign land, I would not forget how to speak Ukrainian.
The 3-week camp in Buffalo, NY was amazing. We slept in tents, sang by the fire, and learned new things. Also, the counselors were very supportive. One day, during a hike, I developed bronchitis and couldn’t eat or drink anything. The counselors did everything they could to make me feel better. They also supported me emotionally. It made me feel like I was at home and for that I want to thank them. 
As of now, I have obtained my second scout level and am proud to be a member of Plast organization in the U.S.

Zakhar Dubyniak
My name is Zakhar and I was born in Ternopil in 2010. When the war started in 2022, my mother decided to flee to the U.S. so that my brother and I could continue our education and have a normal life. That is how we ended up with relatives in Chicago.
When I learned that we were leaving Ukraine, I was shocked and very sad. I didn’t want to leave behind my father, our house, my friends, and everything that I was used to. It was very scary not knowing what faced me in another country.
Being a refugee is hard. Everything here is new, and I had to start over. My English was weak, but I tried and worked hard at school and in everyday life. It wasn’t easy, but I learned a lot and became stronger.
I was already a member of Plast in Ukraine. Therefore, when we arrived in the U.S., I knew I wanted to continue in the organization. Plast was always an important part of my life, because it helped connect me to my culture and meet friends who understand me.
At first, I didn’t know how Plast will be in the U.S. I thought that maybe it will be something totally different than what it is in Ukraine. So, I was pleasantly surprised to see many similarities. Last summer I attended camp in Ohio. It was a super experience. I took the Plast oath and felt as if I was at home.
I did not expect the level of support I got that let me go to camp. This was very important to me and my family. It showed that there are people who care and want to help. Thanks to them, I got the chance to really enjoy summer camp and become a better scout. I am very grateful.

Viktoriia Seremenko
When I learned we were leaving, I felt very lost and scared. I didn’t know what would happen, and I had to leave everything behind. It was very hard to leave friends and family, but I knew it was for my safety.
Being a refugee is really hard. Learning a new language and making friends is not easy, but I met people who were really kind and helped me.
I was not a member of Plast in Ukraine, but decided to join in the U.S. because I wanted to belong to a community of Ukrainians and keep up my culture. I also wanted to meet new people and learn new things. I was imagining that through Plast, I would get to know other Ukrainians.
Camp last summer was so amazing! I learned archery, swimming, survival skills, and more. I made lots of friends too. It was the best time ever. I’m so glad to be part of Plast.
I never expected such support at camp and it meant a lot to me. I was able to attend this camp for free and I am very thankful that I was given this opportunity to be a part of the Plast family.
[Editor’s note: According to Viktoriia Semerenko’s mother, Olha, the girl’s father died a Hero of Ukraine on June 24, 2024, while defending his country against Russia’s full-scale invasion.]

Yurii Polnyi
I never thought I would be forced to flee my home. I had just turned 12. The evening before I got ready for school. But the morning of February 24, 2022, changed my life, as well as that of millions of other Ukrainians. Sirens rang out over my hometown of Lviv. The war had begun. I was in shock and didn’t understand what was happening. As I was listening to the news with the adults I was thinking, “Is this for real or a nightmare?”
An endless stream of cars with refugees were driving through Lviv. All of the train stations were crowded. I never saw so many people in the city. My mother and I joined the volunteers. We met refugees at the train stations and found them temporary shelters. My school became a big hostel. Every place you could think of was used to accommodate the very many refugees. In most cases, they were women with children or elderly people. We students, along with our parents and teachers, brought clothes, food, and bedding from home. Most people, after a while, moved on. Some went abroad, others traveled around the cities and villages of Western Ukraine. Some were also welcomed into homes in Lviv. Our other volunteer work was to tie nets that were needed on the front lines.
For the first 2 weeks school was closed. Afterwards, lessons were given online. However, most of my classmates were taken out of the city. As a matter of fact, I was the only child left in my building. Every night the sirens would go off and all of us would hurry into the basement. I remember sitting on a bench in the basement waiting for the “all clear” signal, so that I could go up and catch a few hours of sleep before my morning classes. Sometimes we were too tired to run to the basement from the ninth floor, so we just sat in the hallway by the elevator. Learning under those circumstances was impossible. But we lived in hope, believing aid will come, and thought that the war will end soon. We still weren’t ready to flee into the unknown. However, when the news reported that the Russians were planning to attack from Belarus and cut off the Polish border, we packed within a few hours and left Lviv on March 21, 2022 for Poland. We became refugees. 
In Poland, we were welcomed by an elderly couple. My family lived with them for about one month, but the war did not end. Our relatives in America invited us to stay with them. By this time, our only opportunity was to cross into the U.S. across the border from Mexico, where an amnesty existed for Ukrainian refugees. So, we flew from Poland to Mexico, with 5 stopovers, and ended up in a refugee camp in Tijuana. We waited there for several days to cross the border. What happened in this refugee camp while we waited is hard to write about and I don’t want to speak about it. Our flight from the war in Ukraine spanned thousands and thousands of kilometers and is something I will never forget.
I did not have the opportunity to join Plast in Ukraine. But everyone was encouraging me to join once I got to the U.S. One of the most vocal was Tania Petryna, the oldest Plast scouts in Detroit, who was our neighbor. After my first summer in the U.S. and with the start of the 2022-2023 school year, I joined Plast USA. This was all very new to me. I did not know or understand a lot about Plast. Since then, I took part in scouting competitions in 2023 and 2024, as well as an international jamboree in 2023. I also participated in 2 summer camps in Ohio.
The camp of 2024 left a deep impression on me. The camp leaders showed trust in us, provided support, and helped make the camp experience enjoyable.. I remember how all us campers and counselors worked to prepare for performing in front of parents during Parents’ Weekend. We learned new songs, built catapults, and practiced marching.  It was all done in an interesting and fun manner that I will always remember. After this camp, I can see myself becoming a camp counselor, if Plast will entrust me with this position.
Over time, Plast USA became like family to me—a little piece of Ukraine, where traditions are kept alive. It has given me the opportunity to meet fellow Ukrainians and speak my native language.  From the first day of my joining the organization, I felt love, faith, and support from the leadership of the Plast USA.

Daryna Mykhailiv
When I found out we had to leave home and move to some far-off country, I felt super scared and confused. It was heartbreaking to leave everything behind—my school, my friends, and my family. I had no clue what life would be like in this new place or if I’d ever make friends or feel at home again.
Being a refugee was rough at first. Everything felt so different—the language, the culture—it was overwhelming. But little by little, I started adjusting, and meeting kind people along the way really helped.
Back in Ukraine, I wasn’t part of Plast, but after moving to the U.S., I wanted to join a group where I could connect with other Ukrainians. My mom heard about Plast, so I decided to check it out, and now it’s an important part of my life.
I thought being in Plast would be fun and full of adventures, like in those scout movies. However, the summer camp last year was even better than I imagined! It was so much fun. We learned cool skills, spent time outdoors, sang around the campfire, and I made so many amazing friends. Plus, hearing all those stories about Ukraine helped me feel more connected to my roots.

Kseniia Shtykh
When I found out we had to leave our home and move to some faraway country, I was super scared and unsure about everything. It was so sad leaving behind everything I knew, especially my school, friends, and family. I had no idea what to expect in this new place, like, would I even make any friends or ever feel at home again?
As a refugee, I faced a ton of challenges. At first, it was super hard to get used to the new language and new culture. Everything felt so strange and different. But over time, I started to get used to things and the kind people I met in the U.S. helped me so much.
Back in Ukraine, I wasn’t in Plast, but when I got to the U.S., I really wanted to be part of the Ukrainian community here. So I decided to join the organization. I am so glad that I did.
Honestly, Plast has become such a special thing for me. It’s helped me adjust to life in a new country, meet friends, and still hold onto who I am. Having a community like this has been everything, and I’m so grateful for it.

---

 Скаути з України діляться своїм досвідом про пластові табори

Цього літа Пласт США готується прийняти понад 180 переміщених пластунів на своїх таборах, надаючи їм важливе відчуття приналежності, стабільності, та безпеки в часі, коли на їхній батьківщині відбувається війна.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, членство в Пласті США зросло на 70%, у віці від 6 до 17 років. Табори є важливою частиною пластової програми. Окрім розвитку незалежності та дружби, вони служать як безпечні середовища та місця взаємних традицій та спільнотної підтримки. Пласт США вже надав понад $200,000 фінансової допомоги на підтримку переміщеним пластунам. Щоб підтримувати та розширювати цю важливу діяльність, Пласт шукає додаткову підтримку. Прошу відвідати нашу DONATE сторінку щоб зробити пожертву.

Нижче молоді пластуни розказують,  як вони почувалися покидаючи свої доми, що надихнуло їх приєднатися до Пласту в США та про їхній досвід у таборах в США минулого літа.

Максим Футько
Мене звати Максим, мені 13 років. Я приїхав у Флориду з мамою, коли почалася війна. Залишати дім було дуже важко. Нам було дуже сумно розлучатися з друзями, школою та усім звичним.
Я був пластуном ще в Україні, тому, коли дізнався, що в США також є Пласт, я зрадів. І одразу захотів приєднатися. Виховники Пласту в США допомогли мені знову знайти друзів, й звикнути до нової країни.
Минулого літа, я мав нагоду поїхати на пластовий табір у США. Я був дуже вдячний за допомогу, яку отримав від КПС США. Це стало для мене справжнім несподіваним подарунком. Я подолав відстань у кілька штатів і провів цілий місяць у таборі «Писаний Камінь». Я трохи хвилювався перед табором — усе було нове, але мене дуже добре прийняли, і я швидко звик. На таборі було неймовірно цікаво перевіряти свої навички і вмілості на практиці.
Ми жили в наметах, грали в теренові ігри, вчилися виживанню і співали біля ватри. Мені найбільше сподобався час коли ми будували різні будівлі, з гілок й інших матеріалів які можна знайти в лісі. Загалом в таборі, я знову відчув дружбу, підтримку та радість, яку відчував в Пласті в Україні.
Я не очікував такої великої підтримки, і це дуже багато для мене означає. Табір дав мені не тільки веселий час проводження, а й нових друзів та новий досвід в житті. Я дякую всім, хто допоміг мені пережити ці моменти, оскільки так важливо почуватися в безпеці та з друзями, коли ти на чужій землі.

Стас Рудка
Коли я дізнався, що треба покидати дім і їхати в іншу країну, було дуже сумно і страшно. Я не знав, що нас чекає й не хотілося залишати все знайоме — дім, друзів, школу.
Після приїзду в США було непросто. Все нове — мова, люди, інші правила. Було важко звикнути. Але з часом я почав краще розуміти англійську, з’явилися нові знайомі.
В Україні я не був у Пласті, але тут мені про нього розповіли і я вирішив спробувати. Хотілося знайти нових друзів і відчути, що я частина якоїсь спільноти. В Пласті мене добре прийняли, мені там сподобалось.
Перед табором я думав, що буде просто трохи активностей і багато вільного часу. А виявилось, що табір дуже насичений — було багато цікавого: ходили в ліс, будували, співали біля вогню. Було весело, і я навчився багато нового.
Я не очікував, що мені допоможуть потрапити на табір. Це було дуже приємно і важливо для мене. Я зрозумів, що навіть коли ти новий у країні — є люди, яким не байдуже.

Христина Онуфрик
Це було як в страшному сні. 6 година ранку, паніка, я не розумію що твориться. Приходять батьки і кажуть що починається війна. Словами неможна передати шок, та страх який я відчула в той момент. Коли ми спершу прибули до Польщі, ми видихнули але незнали куди нам йти. Ми були раді що встигли виїхати, і тато встиг виїхати, але куди далі йти. Ми знайшли житло на деякий час та я пішла в школу. Було страшно, польську мову я незнаю, по-українськи поляки не говорять. Я була у відчаї, не знаю як мені з кимось спілкуватися. Але нетреба здаватися – за 5 місяців я вже могла розмовляти польською. Якщо маєш бажання щось зробити, воно обовʼязково вийде.
Коли я прибула до Америки, я захотіла піти до Пласту. В мене є брат який в Україні ходив до Пласту, то я подумала чому б і мені не піти. І я не хотіла повністю в чужій країні забути свою рідну мову. Мені сподобалися табори та пластові сходини. Трьохтижневий табір на Новому Соколі був неймовірний. Спати в шатрах, співати пісні коло ватри. Мені сподобалось розвиватися в таборі, вивчати щось нове. Також мене в таборі дуже підтримували подруги. Під час прогулянки в мене стався бронхіт, я не могла ні пити ні їсти від такого болю. Але подруги зробили все, що потрібно, щоб мені стало легше. Також відчуваю підтримку коли я переживаю, вони підтримують нас всюди. Це мені допомогло зрозуміти, що я як вдома. За це я їм дуже вдячна.

Юрій Польний
Я ніколи не міг подумати, що буду змушений тікати з рідного дому. Мені виповнилося 12 років. Увечері, як завжди, я приготувався зранку йти до школи. Але ранок, який настав в Україні 24 лютого 2022 року, змінив моє життя, як і життя мільйонів українців. Над моїм рідним Львовом пролунали сирени… Розпочалася війна… Я був у повному шоці, добре не розумів що відбувається. Я слухав новини разом з дорослими і думав – “чи це насправді відбувається, чи це жахливий безкінечний сон?”
Через Львів нескінченним потоком їхали машини з біженцями. Вокзали були переповнені. Такої кількості людей Львів, напевно, ще не бачив ніколи. Ми з мамою ходили волонтерити. Зустрічали людей з вокзалів та допомагали їм дістатися до місць тимчасового перебування. Моя гімназія перетворилася у величезний гуртожиток. Всюди, де було можливо, розташовували біженців. Їх було дуже багато. Переважно, це були жінки з дітьми та старші люди. Ми, учні з батьками та вчителями, приносили з хати одяг, постіль, харчі та інше. Більшість людей, за якийсь час, їхали далі. Одні закордон, інші роз’їзджалися по містах і селах заходу України. Багатьох “розбирали” до себе львів’яни. Окрім того ми ходили в’язати сітки для маскування, котрі були дуже потрібні на фронті…
Перші два тижні в нас не було навчання, оголосили канікули. Пізніше навчання перенесли на онлайн. Більшість моїх однокласників вивезли зі Львова, хто куди мав можливість. В нашому будинку дітей не було взагалі, окрім мене. Залишилися переважно старші люди. Щоночі тривали повітряні тривоги. Ті, хто залишився в багатоквартирному будинку збігали в пивницю. Пригадую собі, ми сиділи з мамою на принесеній в пивницю лавці і чекали, коли буде відбій повітряної тривоги, щоб повернутися додому і спробувати хоч трохи поспати перед початком онлайн уроків. Часом, ми були настільки змучені, що не бігли в пивницю з 9-го поверху, а сиділи вночі на стільцях в коридорі біля ліфту. В таких умовах вчитися було не можливо. Але ми жили надією, вірили в допомогу і думали, що війна скоро мусить закінчитися. Але все ж таки, не відважувалися їхати в невідомість. Однак, після повідомлення в новинах про те, що москалі з Білорусії планують наступ, щоб перекрити західний кордон з Польщею, ми, за кілька годин зібрали необхідні речі і виїхали зі Львова 21 березня 2022 року в Польщу. Так ми стали біженцями…
В Польщі нас прийняла до себе сім’я двох старших людей. В них ми жили приблизно місяць. Війна не закінчувалася. Родина з Америки запросила нас до себе. В цей час була єдина можливість для нас – це легально перейти кордон США з Мексики, де для українців діяв гуманітарний виняток через війну.
Отже, ми з нашими речами полетіли з Польщі до Мексики з п’ятьма пересадками та опинилися в таборі для біженців в м. Тіхуана. Там ми чекали кілька днів для переходу кордону. Всі події, які там відбувалися мені важко описати та й врешті не дуже хочеться згадувати.
Наша втеча від війни в Україні простяглась на тисячі і тисячі кілометрів. Цю дорогу я ніколи не забуду.
На жаль, в Україні я не мав можливості відвідувати Пласт. Приїхавши в Америку, мене заохочували приєднатися в Пласт зі всіх сторін. Це питання обговорювалося одразу з перших днів. Одна з цих людей, які мене заохочували найбільше, була пл. сен. Таня Петрина – найстарша пластунка в станиці Дітройт, яка була нашою сусідкою. Щоразу, як ми з нею зустрічалися, вона мені нагадувала – «ти мусиш бути в Пласті!». Минуло моє перше літо в США і з початком пластового 2022-23 року я вступив в огранізацію Пласт станиці Дітройт. Доєднавшись до Пласту, для мене все було нове. Про Пласт я мало що знав і багато що не розумів.
Я брав участь у “Святах Весни” 2023 і 2024 років. Також був учасником  “МПЗ 2023 року”. Двічі таборував на оселі “Писаний Камінь”. Особливо мені сподобалося і запам’яталося останнє таборування на “Писаному Камені” влітку 2024 року. Від булави я відчував розуміння та довіру до юнаків, підтримку та допомогу у всьому, щоб нам таборувалося з приємністю. Пригадую, як всі юнаки разом з друзями та комендантом Романом Якубовичем готувалися до виступу перед батьками на свято «День Пластуна». Вивчали пісні, виготовляли катапульти та марширували. Це проходило в невимушеній святковій атмосфері, було дуже цікаво та весело, що я й запам’ятав. Після цього табору я зрозумів, що в майбутньому бачу себе виховником-другом, якщо мені це довірять у Пласті.
За цей час Пласт став для мене родиною та маленькою частинкою України, де дотримуються українських традицій. Тут є можливість познайомитись з українцями та розмовляти рідною мовою. З першого дня мого вступу в Пласт я відчуваю любов, віру і підтримку від проводу станиці Дітройт та Крайової Пластової Старшини. На теперішній час я отримав другу пробу – розвідувача і є курінним в станиці Дітройт. Я горджуся тим, що я є членом Української Скавтської Організації Пласт в США.

Захар Дубиняк

Мене звати Захар Дубиняк, я народився в місті Тернопіль 2010 році. Коли почалася повномаштабна війна в 2022 році, мама прийняла рішення їхати до Америки, щоб ми з братом продовжили навчання та мали нормальне життя. Тому в травні 2022 році ми з двома валізами прибули в Чикаго до родичів.
Коли я дізнався, що ми покидаємо Україну, я був шокований і дуже засмучений. Не хотілося залишати тата, свій дім, друзів і все, до чого я звик. Було страшно не знати, що чекає попереду й яким буде життя в іншій країні.
Бути біженцем — це важко. Все навколо було нове, і довелося починати спочатку. Моя англійська була слаба, але я старався і багато працював у школі та в повсякденному житті. Було нелегко, але я багато чого навчився і став сильнішим.
Я вже був у Пласті в Україні, тому коли приїхав до США, знав, що хочу продовжити. Пласт завжди був важливою частиною мого життя. Він допоміг мені не втратити зв’язок із рідною культурою і знайшов друзів, які мене розуміють.
Спочатку я не знав, яким буде Пласт у США. Думав, що, можливо, він буде зовсім іншим. Але мене приємно здивувало, як багато залишилось таким, як вдома. Минулого літа я був на таборовій оселі “Писаний Камінь” — це був супердосвід. Я навчався, проводив гутірки, склав присягу. Було відчуття, ніби я знову вдома.
Я не очікував такої підтримки, щоб поїхати на табір, так як я приїхав до Америки з мамою та братом і можливості оплатити вкладку за табір не було. Це було дуже важливо для мене і моєї сім’ї. Це показало, що є люди, яким не байдуже, і які хочуть допомогти. Завдяки цьому я зміг по-справжньому насолодитись табором і стати кращим пластуном. Я дуже вдячний.

Вікторіа Семеренко
Коли я дізналася, що маю покинути свій дім, відчула розгубленість і страх. Все, що я знала, залишилося позаду, і я не знала, що мене чекає. Було важко покинути друзів і родину, але я знала, що це необхідно для моєї безпеки. Як біженка, я зіткнулася з багатьма викликами. Мені було важко адаптуватися до нового життя, вивчити мову і знайти друзів. Але я також зустріла багато добрих людей, які допомогли мені на цьому шляху.
Я не була членом Пласту в Україні, але вирішила приєднатися до організації тут, тому що хотіла знайти спільноту українців і зберегти свою культуру. Я також хотіла познайомитися з новими людьми і навчитися чогось нового. Я уявляла своє пластове життя у США як можливість познайомитися з іншими українцями і дізнатися більше про українську культуру.
Мій досвід на пластовому таборі минулого літа перевершив мої очікування. Я познайомилася з багатьма чудовими людьми, навчилася новим навичкам наприклад стрільбі з лука, виживанню, плаванню, витривалості, тому що ми працювали і ходили багато, а також чудово провела час.
Я не очікувала такої підтримки для участі в таборі. Це було неймовірно та означало для мене дуже багато. Я змогла поїхати на табір, не турбуючись про фінансові питання. Я дуже вдячна за цю можливість. Пластовий табір Писаний Камінь у США Огайо – це місце, де я відчула себе частиною великої родини. Це місце, де я можу бути собою і де мене приймають такою, якою я є. Я дуже вдячна за те, що маю можливість бути частиною цієї спільноти.
[Примітка редактора: За словами матері Вікторії Семеренко, Ольги, батько дівчинки загинув як Герой України 24 червня 2024 року, захищаючи свою країну від повномаштабного вторгнення Росії. Пан Семеренко, який народився 29 липня 1986 року в селі Суходоли Бродівського району Львівської області, вступив до лав Збройних Сил України в листопаді 2023 року. Він входив до складу 92-ї окремої штурмової бриґади імені козацького отамана Івана Сірка (позивний „Прип’ять“), 1-го батальйону, 3-ї роти. Дослужився до звання молодшого сержанта.
Пан Семеренко воював, захищаючи Україну під час бойових дій у Донецькій та Харківській областях. Під час чергового завдання поблизу населеного пункту Глибоке в Харківській області, де він був командиром штурмової групи з п’яти бійців, його група 24 червня 2024 року потрапила під сильний обстріл; ніхто з завдання не повернувся.]

Дарина Михайлів
Коли я дізналася, що нам доведеться покинути свій дім і їхати в далеку країну, я відчула страх і невпевненість.  Було дуже сумно залишати все знайоме – школу, друзів, родичів.  Я не знала, що мене чекає в новому місці, чи зможу я знайти нових друзів, чи зможу знову почуватися як вдома.Як біженка, я зіткнулася з багатьма труднощами.  Спочатку було важко адаптуватися – нова мова, нова культура, усе було незвичним.  Але поступово я звикла. Та найбільше мені допомогли добрі люди, яких я зустріла тут.
В Україні я не пластувала, проте коли приїхала до США, мені захотілося стати частиною української громади.  Мама дізналася про Пласт і я вирішила спробувати. Це стало для мене важливою частиною мого життя тут.
Я уявляла пластове життя як щось веселе, активне і трохи схоже на скавтські пригоди з фільмів.
Літній табір минулого року перевершив усі мої очікування! Було дуже цікаво, ми вчилися новому, проводили час на природі, співали біля ватри.  Я знайшла нових друзів і почула багато історій про Україну, що допомогло мені краще зрозуміти своє коріння.

Ксенія Штих
Коли я дізналася, що мені доведеться покинути свій дім і поїхати в далеку країну, мені було сумно залишати рідне місто, друзів і близьких. Але водночас я була трохи рада, бо я завжди хотіла жити в США. Це була моя мрія ще з дитинства — побачити цю країну і жити там. Ще з дитинства мене цікавила американська культура, життя там і переїзд став здійсненням моєї мрії.
Як біженка, я пережила багато нових речей. Найважчим було звикнути до нової мови, нових правил і зовсім іншого оточення. Але з часом я почала знаходити підтримку від близьких і друзів, а особливо в Пласті. Я вже була членом Пласту в Україні з 2017 року, тому, коли приїхала до США, одразу захотіла продовжити своє пластове життя. Це був мій спосіб зберегти зв’язок з Україною та з тими цінностями, які мені близькі.
Я уявляла, що моє пластове життя у США буде схожим на те, що було в Україні — з таборами, пригодами, новими друзями. І так і сталося. Минулого літа я побувала на пластовому таборі на Писаному Камені, і це був незабутній досвід. Було цікаво побачити, як Пласт працює в іншій країні, але зі знайомими традиціями. Я знайшла нових друзів, було весело. Я не чекала, що отримаю стільки допомоги — це було дуже приємно. Це показало мені, що навіть у новій країні можна відчувати себе як вдома.
Тепер я ще більше полюбила Пласт. Він допоміг мені адаптуватись у новій країні, знайти друзів і залишитися собою. Мати підтримку і бути частиною спільноти для мене дуже важливо, і Пласт мені допомагає в цьому.